Ще один відгук про записки …

Переповідати фабулу твору справа невдячна – усі, кому це цікаво, давно уже обізнані. Критики на роман накопичилося більш аніж достатньо. Чимало «горщиків розбито» і на тему жанрової приналежності твору: роман, памфлет, щоденник і т.д.; як і з приводу постаті 35-ти річного програміста, крізь не надто щільний образ якого постійно просочується пряма мова автора; і сюжету, що, фактично, не розвивається, та й узагалі відсунутий на другорядний план (приміром, “Бортжурнал Капітана Очевидність“, “Особливості національного божевілля“, “Яка доба — таке і полотно, або «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко“). Про все це уже сказано стільки, скільки, ймовірно, не говорили в Україні ще про жоден сучасний літературний твір з часів незалежності. І уже саме існування дискусії такого масштабу присвяченій українській книжці повинно було б радувати. Але, натомість, серед усього цього вимальовується просто-таки гротескна ситуація.

Передовсім маю на увазі ситуацію, що утворилася довкола львівської зустрічі Ліни Костенко з пошановувачами її творчості. Склалося, що у часі й просторі збіглися кілька цікавих подій. Спершу у організаторів зі сторони театру ім. Заньковецької, де мала відбутися зустріч, раптово прокинувся комерсантський дух, що й спонукав їх з успіхом розпродати начебто безкоштовні запрошення. Після відбулася уже добре пережована усіма, кому тільки не ліньки було це робити, зустріч у кав’ярні «Кабінет», де кілька літературних критиків «набралися нахабства» публічно висловити свої судження про роман (подкаст тут: “Поза очі: “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко“). Далі «певні» журналісти не зовсім, якщо можна так сказати, коректно передають на розсуд загалу усе, що було сказано на тій зустрічі (“Хто образив Ліну Костенко?“). І от приїзд поетеси до Львова раптово скасовують. А пошановувачам дається пояснення, що, мовляв, винні у цьому «деякі львівські письменники, журналісти та діячі театру». Ось кого їм слід винити.

Перепрошую за мінімальний цинізм в останньому реченні, але я справді не можу зрозуміти такого вирішення проблеми. Якщо причина у нечесних організаторах, що вирішили підзаробити під шумок, то чому не можна було просто змінити місце зустрічі? Чому її скасовано? Це перше.

Друге. Якщо причина у критиці – то, вибачте мені, але це смішно. Хто покаже мені ідеальний роман, на який не існує негативної критики? Що за синдром перфекціонізму? До ці є ж категорії слід віднести і журналістів. Ми живемо у світі інформації, у світі інтернету, і гранично критичні відгуки, як об’єктивні, так і суб’єктивні, віднині нас супроводжуватимуть завжди. З цим марно боротися, цьому марно противитися.

Третє. Якщо причина у сукупності цих факторів, то чому тоді покарали (а виглядає, що їх справді таки покарали) саме ту понад тисячу людей, що хотіла прийти на зустріч? Чому зустріч скасували, а не перенесли, доки не вляжеться пил емоцій і не викристалізується правда?

Тим не менше, обурена громадськість миттєво сприймає це повідомлення і кидається відхрещуватися від вище названих винуватців як від прокажених (“Львів хоче чути і бачити Ліну Костенко, – відкритий лист громади міста“). І чомусь саме від критиків. Вони, мовляв, і «псевдоінтелектуали», і «недоуки», та й узагалі нехороші люди. Навіть дирекція театру якимось чином спромоглася дистанціюватися.

Все це цілком логічно призводить до висновків на кшталт «безперечно, зустрічі Ліни Костенко стали для українців рятівним озоном», «лише Поет міг би позбавити нас цього душевного й дешевого бруду» (“Поет і свобода. Відкритий лист у ХХХІ століття“). При всій повазі до автора, ніяк не можу з ним погодитися з приводу загального пафосу його статті. На очах намагання зробити Ліну Костенку чимось вищим, аніж усі інші люди, поети і письменники, зробити з неї ледве не месію. Хоча у неї, наче, ніхто й не питає чи згідна вона з таким трактуванням. Наскільки мені відомо, Ліна Василівна узагалі не надто зраділа тому, що попередні зустрічі довелося проводити у великих залах театрів, а не в тісних книгарнях. А як би вона зреагувала на намагання зробити з неї духовного лідера для знедоленого українського народу? З неї, з людини, що вперто відмовляється «носити політичну біжутерію».

Загалом же, письменник повинен писати твори, реагувати на ті чи інші зміни у суспільстві, у народі і вказувати на них читачам. Критик – критикувати твір з літературознавчих позицій, відчитувати полишені письменником алюзії, пливкі сліди на піску і вглядатися поміж рядків. Читач – читати і отримувати або не отримувати задоволення, погоджуватися або не погоджуватися з автором, відкладати його есенції в пам”яті, в серці або ж закинути книжку на аж так далеку полицю. Мені здається, слід зменшити оберти і емоції. Не варто ідеалізувати.

Особисто мені роман не сподобався. І досить категорично. Так, я отримав задоволення від читання – це правда. В першу чергу – від мови тексту: вона на висоті. І кажучи «на висоті», я маю на увазі справді дуже високий рівень. Але що в цьому може бути дивного? Хто-хто, а поет вміє оперувати словом. Йому як нікому відома «вага» слова, оскільки постійно доводиться працювати з малими формами.

Велике задоволення я отримав і від соціально-політичної заангажованості тексту– цього в сучасній українській літературі справді мало. А хотілося б побільше.

Натомість, це інформаційне тло, на фоні якого відбуваються події роману, як на мене, виявилося настільки великим і всепоглинним, що за ним художній роман як такий ледве що проглядається. Образ головного героя зводиться до постаті такого-собі літописця, що фіксує досяжні його погляду події. Людина стає тлом, на першому плані виключно інформаційний потік, який особисто мені не сказав нічого принципово нового. А рефлексії «літописця», що мали б оживити інтерес до занотованих ним подій, зазвичай обмежуються песимістичним безсиллям: він лише розводить руками і дивується, як ми до такого докотилися. Він гранично слабка людина, що майже упродовж усього роману відмовляється боротися. Лише поглинає.

Я також не згідний з багатьма висновками чи то героя, чи то самої Ліни Василівни з приводу сьогодення, з приводу мого покоління, а також літературно-мистецького процесу наших днів. Приміром:

«Предки були нудні, і мистецтво в них було одноманітне. Писали якісь ню, якісь досконалі чоловічі торси. Афродиту, що виходить з морської піни. Божественні обличчя Мадонн. Роками вимучували якісь шедеври. Чого вартий один той Давид у Флоренції? Той Мойсей?» (с.140).

У тому й річ, що Мадонна уже намальована, уже намальована і Афродита, що виходить з морської піни, і Давид також. Навіщо їх малювати вдруге? Кому це потрібно? І другий Шекспір теж нікому сьогодні не потрібен, є перший і з ним не позмагаєшся.

Але це моя точка зору. Твір мені не сподобався, але я не можу не визнати, що такий твір потрібен українській літературі. Сподіваюся, що в українському суспільстві рано чи пізно, але таки приживеться звичка до плюралізму думок і врешті забудеться й зітреться досвід однопартійності та єдино можливої правильної точки зору.

P.S. Запрошую до діалогу в коментарях.

valik_v