Подорож на Буковину
Погожої жовтневої днини ми мандрували Буковиною. Кожен відкрив для себе нові обрії, розгледів колорит і відчув голос досі незнайомого краю. Незабутні враження намистинками поєднувались у вервичку думок і почуттів, осіння меланхолія створювала атмосферу спокою та ідилії.
Дністер бентежив сонною красою, розмаїті листочки то падали додолу, то лягали на воду жовто-червоними човниками. Вони губились у піні ріки, потопали, виринали, чемно підкорялись течії. Легкий туман, що розлігся по-під лісом, створював дивну казку, якою зачитувались дерева, берег, мости, а небо, земля, вода і повітря з’єдналися і стали досі нечуваною піснею. Так було у Заліщиках, втоплених у обіймах синьої мряки.
Чернівці – місто величі, архітектурної довершеності, таємничої краси і надприродного магнетизму. Досі доноситься мелодія «Марічки», що лунала з ратуші, поєднавшись із велелюдною площею. Ловлю, відтворюю, відчуваю це дивне мереживо буковинських звуків. Заплющую очі – бачу вишиті різнокольоровими візерунками клумби. Хтось мав сміливість поєднати жовті, червоні, білі, блакитні, фіолетові, помаранчеві, бузкові барви. На вулиці Ольги Кобилянської посміхались хименро-довершені будинки, що дихали минулими століттями, заламувались у просторі куполи церков, які вводили в оману, розбивали всілякі шаблони розуміння прекрасного. А ще – синє-синє небо, терпко-солодке повітря, аромат кави, легенди таємничого міста шепотіли: «Це ще не все…». Кольорові картинки слайдами змінювали одна одну, кожна була неповторна.
Затамувавши дихання, в музеї Володимира Івасюка слухали «Червону руту». Цього разу вона звучала по-особливому, якось трепетно, легко, тихо і навіть життєстверджувально. У такі моменти замислюєшся над сенсом буття, розумієш, що краще прожити, як метелик, – змістовно, яскраво, гарно, насичено й коротко, залишивши після себе добру згадку, ніж проіснувати, а потім безслідно піти… Проте здається, що Володя мав таку силу духу, такий розмах таланту, такий заряд енергії, якого б вистачило ще на кілька десятків літ. На жаль, багато слів залишилося не сказаними, багато мелодій – непочутими. Виринають рядки Олександра Астаф’єва, присвячені світлій пам’яті Володимира Івасюка:
Світилось вікно між гілками тополі
і голосно вітер сміявся на волі,
і людям дерева із вікнами снились –
у шибах якісь силуети світились.
У світі листків колихкому
Вікна мерехтінь недолуга.
Де дерево те, на якому
я зможу побачити друга.
У музеї, кожен, хто полюбив творчість Володі Івасюка, кожен, кому не байдуже наше минуле і прийдешнє, замислився, розчулився, низько схилив голову в знак шани до Великої Людини.
Село Хрещатик вселило у душу якусь дивну розміреність, відчуття спокою, спонукало зануритися всередину себе і спитати: «Ти справді Ти?». В уяві так виглядає шлях до раю. Як виглядає рай? Важко сказати…
Повернення додому – завжди подорож у власну реальність, у світ, де все розмірено, зважено, все точно за графіком…
